Отже, сталось те що й мало статись – збірна України з футболу цілком прогнозовано (істеричні вигуки ура-патріотів не беремо до уваги) залишилася за бортом фінальної частини Чемпіонату Світу. А хіба могло бути інакше? Можливо, але не з цим тренером. Адже, з перших матчів під проводом Михайличенка було очевидно: команда не грає, а мучиться. Звісно, валити все на головного тренера також не варто. Собака, як завжди, зарита набагато глибше, а риба, як відомо, починає гнити з голови. Хіба ні? Тренер же ж не сам по собі з’явився. Хтось його призначив. Чимось же керувались при його призначенні. І зараз, при зміні тренера також чимось керуються… Мабуть… Хоча, складається враження, що ФФУ з призначенням головних тренерів збірної просто грається у «вгадав-не вгадав». І, що найцікавіше, футбольна громадськість у своїй більшості реагує на це, як стадо баранів: вгадали з Блохіним – браво Суркіс, ай да маладєц! Не вгадали з Михайличенком – у відставку всіх, і Суркіса в першу чергу! На мою думку, головна біда нашого футболу у відсутності системного підходу. Стратегії розвитку, можна сказати. В першу чергу це стосується дитячо-юнацького футболу. От подивіться: збірні різних вікових категорій у нас грають у різний футбол. Збірна до 19 років під керівництвом Калітвінцева – у атакуючий комбінаційний футбол, молодіжна (до 21 року) Яковенка – у силовий позиційний футбол, національна збірна взагалі незрозуміло в що грає. Немає системи, за якою б юних футболістів передавали з однієї вікової категорії в наступну, і їм не доводилось би кардинально переучуватись. Замість системи у нас все пущено на «самотьок». Все залежить від персони тренера, якому довірили виховувати певну вікову категорію. Про практику «роблених» паспортів я взагалі мовчу. Складається враження, що це проблема про яку всі знають, всі говорять, але ніхто нічого не робить. Може тому, що проблемою це ніхто не вважає? Може це не проблема зовсім, а стратегія розвитку українського футболу така? Адже в кожній юнацькій збірній можна особливо не напружуючись відшукати, як мінімум кілька хлопців, реальний вік яких не відповідає паспортному… Заради результату «тут і зараз» приносять в жертву перспективну молодь. Так, певні успіхи ця практика приносить (бронзові, срібні та золоті медалі різних юнацьких Чемпіонатів Європи). Адже демонструвати свою перевагу будучи на рік-два старшим значно легше, аніж за рівних умов. Але от тільки куди потім діваються зірки молодіжок, коли перевага у зрості та вікових фізичних кондиціях нівелюється? Так отож… У всьому світі (за деякими африканськими виключеннями) головною функцією дитячо-юнацького футболу взагалі та юнацьких-молодіжних збірних зокрема є виховання юних футболістів та підготовка їх до дорослого футболу. А в нас? Не знаю, як воно там насправді (не маю доступу до «кулуарів футбольної влади», на жаль) але зі сторони виглядає так, ніби в нас всі збірні всіх вікових категорій грають виключно на результат. Результат за будь-яку ціну. А тим часом футбольна влада займається імітацією активної роботи (варто лише урок футболу в школах згадати), боротьбою з «донецькими» та відверто жлобською ціновою політикою на квитки. І демонструє повну імпотенцію у пошуках нового головного тренера для збірної. Навіть пропозицію для Луческу не спромоглися в цивілізованій формі зробити. Тут явно щось не так… «Пробз… шось у Датському (читай: українсько-футбольному) Князівстві…» майже (с) Подерв’янський.
Отже, сталось те що й мало статись – збірна України з футболу цілком прогнозовано (істеричні вигуки ура-патріотів не беремо до уваги) залишилася за бортом фінальної частини Чемпіонату Світу. А хіба могло бути інакше? Можливо, але не з цим тренером. Адже, з перших матчів під проводом Михайличенка було очевидно: команда не грає, а мучиться. Звісно, валити все на головного тренера також не варто. Собака, як завжди, зарита набагато глибше, а риба, як відомо, починає гнити з голови.
