Ексклюзив. Дійові особи хмельницького футболу. Газета «СЛ+» від 23.02. 2006 року
Лист – біографія Одним з небагатьох футболістів команди ”Поділля” Хмельницький, які мають досвід виступів у вищій лізі українського футболу, є правий півзахисник Лев Сергєєв. Дії цього хавбека вирізняє почуття голу, доволі високий тактико-технічний арсенал та вміння нестандартно мислити на футбольному полі. Нещодавно Лев Сергєєв відзначив своє 25-и річчя. Чим не привід для розмови про першу частину футбольної кар`єри цього гравця.
- Леве, якщо можна почніть розповідь про себе із незвичного, рідкісного імені. Можливо батьки Вас назвали на честь воротаря московського ”Динамо” Льва Яшина, чи на честь гравця львівських ”Карпат” Льва Броварського? - Ні, з футболом тут ніякого зв`язку немає. Ми з братом Сергієм народились 5-го січня 1981-го року в Красикові. Нас, двійнят батьки назвали такими іменами на честь наших дідів. Наразі Сергій Сергєєв, мій брат працює в Хмельницькому. А той Сергій Сергєєв, що грає у ”Поділлі” просто мій брат. - Як на життєвому шляху юного Левка Сергєєва з`явився спорт №1 ? - Красилівщина – традиційно футбольний край, тому не захопитись цим видом у дитинстві було не можливо. Спочатку спостерігав за тим, як старші хлопці ганяють шкіряного м`яча. Згодом виникло бажання самому пограти у футбол. Почав в 1988-му році відвідувати Красилівську ДЮСШ. Моїм першим тренером був Олександр Шпаченко, пізніше Віктор Безрядін та Володимир Кузик. - Будь –ласка, декілька слів про батьків. Як вони віднеслись до захоплення сина? - Батько – Володимир Львович, держслужб овець. Мати – Олександра Сергіївна, лікар – стоматолог Красилівської поліклініки. Тоді мій вибір футболу вони не заперечували, але попередили: ”Будеш у школі погано вчитися – з футболом доведеться розпрощатися...”. Але вчився я непогано і проблем з відвідуванням ДЮСШ не було. Скажу більше: коли я став грати у командах майстрів, мої батьки стали палкими прихильниками цього виду спорту. - Мали у юності футбольного кумира? - Так щоб до обожнення когось одного, то ні. Але наприкінці 80-их років мені як, мабуть, і багатьом уболівальникам, дуже імпонувала гра голандського тріо команди ”Мілан” – Марко Ван Бастена, Рууда Гулліта та Франка Рай карда. Подобалась їх бездоганна зіграність. Один вдбере м`яча у суперника, другий віддасть філіграний пас, а третій забиває цілком божевільний гол. - Від футбольної юності залишилось якесь яскраве враження? - Особливих, то ні. В юнаках не довелося грати вище, ніж на першість Хмельниччини. В 1995-му році, у складі Красилівської ДЮСШ завоював ”срібні” медалі у таких змаганнях. Пам`ятаю, що у фіналі програли одній із команд обласного центру. А в її складі було два переростки, чи як прийнято висловлюватись серед тренерів ”заліплені”. Але що поробиш, якщо такі ”ігри дорослих” комусь потрібні. - Коли ви зрозуміли, що гра у футбол – це вже не юнацьке захоплення, а справа, яка може стати головною у житті? - У неповних 18-ть років. Після завершення навчання у загальноосвітній школі, я поступив у Львівський інститут фізичної культури. Провчився півроку і потрапив на оглядини у ”Карпати”. Тоді у цій команді грав красилівчанин Сергій Ковалець. Ось він то і порекомендував тодішнім тренерам ”біло-зелених” Мирону Маркевичу та Віктору Ходукіну залучити мене на навчально – тренувальний збір. Очевидно, рівень моєї підготовки задовільнив тренерів і незабаром я підписав контракт із цим львівським футбольним клубом. - Пам`ятаєте свій перший матч у складі команди майстрів? - Це було навесні 1999-го року. У Яворові ”Карпати -3” приймали ”Нафтовик” Долина. Вийшов на заміну за 15-ть хвилин до завершення поєдинку на позиції правого хавбека. Тоді у команді В. Ходукіна це амплуа було вакантним. Відіграв, як зміг. Претензій до мене не було. А та гра завершилася нульовою нічиєю. - А як забили свій перший м`яч за ”Карпати -3” ? - Восени вищезгаданого року грали в Рогатині, Івано-Франківської області проти тамтешнього ”Техно-Центру”. В першому таймі ударом головою спрямував `яч у сітку воріт господарів поля і ”Карпати -3” вийшли вперед 1:0. Тоді у нас непогана була ”кампанія”: Тарас Кабанов, Сергій Даниловський. Інколи з першої команди допомогали Роман Толочко, Любомир Вовчук і, навіть Володимир Шаран. - Згадується мені, як восени 2001-го року саме Вашими зусиллями в значній мірі ”Карпати -3” перемогли у Красикові команду Богдана Блавацького – 2:1. Не шкода було своїх? - Було й таке. Тоді наша команда була середнячком друголіговських змагань, а ФК ”Красилів” буквально рвався до першої ліги українського футболу. Дуже швидко команда Б.Блавацького забила нам м`яч і, очевидно, хотіла перемогти ”малою кров1ю”. В епілозі цього матчу двічі помилилась оборона красилівчан, прогавивши наші контратаки. Маю ”гріх” – пасував тим, хто забивав ”Красилову”. Але це футбол, в який ми граємо професійно. А те що коїлося в ці хвилини у моїй душі, нехай залишиться моєю таємницею... - Це правда, що з вашим батьком після цього матчу стався якийсь кумедний випадок? - Ну, скажімо, цікавий. Після фінального свистка арбітра, Володимир Львович, дійсно дав волю емоціям. Сусіди по трибуні сказали : ”Чого ти радієш? Наші ж програли?!” А він їм відповів:”А мій син виграв!” - А як ви опинились у складі ФК ”Красилів”? - Все дуже просто. Після цієї зустрічі я залишився у Красилові, погостювати у батьків. Наступного дня прийшов на стадіон ”Юність”, де Богдан Блавацький проводив тренування. Він поцікавився, чи немає у мене бажання грати за команду рідного міста. Богдан Ігорович тоді сказав: ”Інколи краще зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед”. Як показав час, він був правий. А в львівському клубі пробитись ”догори” перспективи майже не було, і тому я погодився грати за красилівчан. - Дайте, будь-ласка, оцінку красилівському відрізку у Вашій футбольній кар`єрі . За рахунок чого команді з невеликого райцентра Хмельниччини у 2002-2003-му роках вдалося посісти місце у першій лізі? - Це був період мого становлення, як футболіста. Тоді у ФК ”Красилів” підібрався хороший колектив – Андрій Будник, Максим Стаєр, Ярослав Гутнікевич, Віталій Міщенко, Андрій Бобко, Віктор Кучерас, Ігор Тимощук. Більшість гравців ”Красилова” не грали до того на такому рівні, тому-то було дуже цікаво спробувати свої сили. Кожен футбольний матч вдома перетворювався на справжнє свято. У Красикові програвали алчевська ”Сталь”, харківський „” Металіст”, охтирський ”Нафтовик”, інші гранди українського футболу. Перемагати нам їх вдавалося, в першу чергу, за рахунок граничної самовіддачі та самовідданості. У спорті через ”не можу „ багато чого досягається. - Про те, який матч у складі ФК ”Красилів” для Вас стоїть окремо годі й говорити... - Так, у травні 2002-го року ФК ”Красилів” приймав хмельницьке ”Поділля”. Цей поєдинок багатьом вкарбувався в пам`ять. Мабуть, в новітній футбольній історії Хмельниччини це найяскравіша сторінка. Згадую, як обидві команди вишукувались біля бровки перед початком матчу. Я подивився на трибуни, а на них не те сісти – стати ніде було. Уболівальники стояли за воротами обидвох команд, сиділи на заборі стадіону „Юність”, прийхали фанати з Хмельницького, багатьох інших міст області. Щодо самого поєдинку, то це був справжній бій гідних суперників за кожен ”клаптик” футбольного поля. Яких дві класних команди майстрів мала тоді Хмельниччина! - Чи вважаєте свої виступи за вищоліговську ”Оболонь” апогеєм кар`єри до сьогоднішнього часу? - Звичайно. Сезон 2003-2004-го років для мене особливий. Погодьтесь, що далеко не кожному вдається посісти шосте місце у вищій лізі Україні. В ”Оболоні” я провів, мабуть, й самий драматичний матч. Йдеться про поєдинок на НСК ”Олімпійський” проти донецького ”Шахтаря”. Може хтось під забув, то нагадую, що ”пивовари” тоді вигравали у гірників 2:0, але в кінцевому підсумку, не без допомоги суддів, поступилися - 3:4. Немає сенсу зараз робити з цього секрет, що ой поєдинок мав підвищену мотивацію. Іншими словами на кону стояли дуже великі гроші, і це не суперечить принципу ”FAIR PLAY”, тому що ”Оболонь” мала дати бій ”Шахтарю”. Я грав увесь поєдинок в основі . Моїми візаві були Даніель Флоря, а згодом Андрій Воробей. Явних помилок не припускався. Від тренерів ”Оболоні” після гри претензій не було. - Наскільки я пам`ятаю, претензії до деяких гравців ”Оболоні” в пресі висловлювали фахівці з інших команд вищої ліги... - Лева Сергєєва серед тих гравців не було. - Чому не вийшло добре заграти у ”Чорноморці”? - Там не усе від мене залежало. Насамкінець, перед моїм переходом у ”Чорноморець” обіцянки були одні, а фінансові реалії зовсім інші. - Ваше повернення на Хмельниччину було непростим... - Дійсно – це так. Опущу трансферні деталі, а скажу лише таке. У дубллюючому складі ”Чорноморця”, а згодом ”Закарпаття” я відчув, що деградую як футболіст, втрачаю у майстерності. Тому своє повернення до команди Сергія Кучеренка сприйняв, як позитив. - Минувшої осені Ваші голи на останніх хвилинах зустрічей рятували ”Поділля” від неприємних результатів. Маєте відчуття голу? - Відносно останніх хвилин відзначу наступне. Головний тренер ”Поділля” Сергій Кучеренко рідко довіряє мені місце в ”основі”. Тому, коли вихожу на заміну маю більше спортивної злості. Щодо відчуття голу, то щось таке є дійсно. Частенько опиняюсь у тому місці, куди приходить м`яч. Забив ”Газовику-Скала” – уникнули поразки. Забив ”Борисфену” – вирвали таку потрібну перемогу. До речі, після перемоги над бориспільською командою до нас у роздягальню прийшли керівники м. Хмельницького та ФК ”Поділля” і вручили мені цінний подарунок. - Ваша думка про ”чорний” матч ”Поділля” у Києві проти ”Оболоні”? За що так ”казнив” хмельничан франківський рефері В. Левко? - Не знаю. Але соромно після таких ігор за український футбол, принаймні за першу лігу. Тоді зібралося на трибунах київського стадіону ”пивоварів” доволі багато людей, фахівці з ПФЛ, ФФУ. Приїхала група підтримки ”Поділля” з Хмельницького. Ми перегравали ”Оболонь” в першому таймі за багатьма складовими футболу. Особисто я мав два гольових моменти. А потім таке почалось... - Мабуть, тепер Ви маєте ”зуб” на своїх колишніх одноклубників? А футболісти ”Поділля” теж з нетерпінням очікують на приїзд ”Оболоні” до Хмельницького? - Після того випадку для ”Поділля” ця київська команда, дійсно, є особливим подразником. Після того, як над нами просто познущались у Києві, зачіплено самолюбство нашої команди. Маю надію, що хоча б у матчі другого кола між ”Поділля” та ”Оболонню” суддівство буде об`активним. І ми спробуємо чесним способом взяти реванш у киян. - Виходить, окрім правил гри, для Вас на футбольному полі є ще щось, що обмежує емоції..? - Безумовно. В першу чергу – це мораль. Перемога має бути досягнута тільки в чесній боротьбі. Це і є гаранті інтересу до вітчизняного футболу. Також не можу діяти підступно по відношенню до суперника, наприклад, вдарити по ногах ззаду. І навіть не через те, що за такий ”фокус” можуть вилучити з поля. - Чому ”Поділля” вдома грає гірше, ніж на виїзді? - Як на мене, тут справа у психології колективу. Перед кожною домашньою грою тренер нагадують, що у ”Поділля” борг перед хмельницькими уболівальниками, що обов`язково треба перемагати. Це ”зковує” команду, і не завжди усе виходить. - А як Вам підтримка хмельницьких вболівальників? - Може я необ`єктивний, але у Красикові уболівальники щиріші. Ми в команді знаємо, що не всі ”фанати” з обласного центру вважають сьогоднішнє ”Поділля” своєю командою. Згадую, той же матч вдома проти ”Борисфена”. Я тільки на вийшов на заміну, бігає вздовж бровки і чую вигуки з трибуни : ”Козли! Віддайте назад гроші!”. А коли ми перемогли бориспольців, то вже кричали : ”Молодці! Молодці!”. Вважаю, що справжні уболівальники повинні підтримувати улюблену команду і під час перемог, і під час невдач. - Неприємне запитання. У 2005-у році ”Поділля” встановило один із ”непомітних анти рекордів”, забивши аж три м`ячі... у власні ворота. У ”чорному” списку, разом з О.Воловиком та В.Піддубним є ще одне прізвище... - Я розумію, на що ви натякаєте. Це прізвище моє. Так, ”зрізав” м`яч у власні ворота у Бершаді. Частка моєї вини є. А ще, не в якості справдовування, нагадаю, що в матчі ФК ”Бершадь” – ”Поділля” ми мали купу гольових моментів. Не забили. Ось і спрацював старий футбольний закон. - Тренери ”Поділля” подекуди Вас ставлять грати попереду. Вам це до вподоби? - Рішення за тренерам. Де потрібно ”Поділлю”, в тому амплуа і гратиму. Хоча найзручніше тдля мене – правим пів оборонцем. - Як Вам на перших двух зборах перед другим колом? - Перший збір, все було чудово. А під час другого було небагато спарингів, а зкомандами вищої і першої ліг взагалі не грали. - Хто Ваші кращі товариші в команді? - Максим Боровков та Андрій Будник. Максим – справжній капітан. Веде за собою ”Поділля”. Андрій викликає повагу до себе порядністю та відданістю. - Колись Ви говорили мені, що в двадцять років мали за кумирів Валентина Белькевича та Патріка Клюйверта. А в 25-ть? - Часи зміннються. Наразі імпонує футбол у виконанні Рональдіньйо ( Барселона”), Лемпарда (”Челсі), Матузалема (”Шахтар). - Ваш улюблений футбольний клуб? - ”Поділля” Хмельницький. - Декілька слів про Ваші уподобання поза футболом? - Люблю боулінг, відпочивати з друзями, дивитись класичні радянські комедії на кшталт ”Діамантова рука” чи ”Кавказька полонянка”. А ще люблю їсти солянку і інколи дозволяю собі келех пива ”Оболонь”. - Дасьте прогноз щодо виступу національної збірної України у фіналі чемпіонату світу з футболу в Німеччині? - Вважаю, що Олег Блохін, окрім кваліфікації, ще мй 2фартовий” тренер. З групи збірна України вийде. А далі багато що буде залежати від удачі. - Що скажете про проект ”Спортивний лідер +”? - Хорошого спортивного видання на Хмельниччині немає. Якщо у цього колектива вийде – буду радий. Мені дуже приємно, що в першому номері цієї нової газети розміщена наша розмова.
Ексклюзив. Дійові особи хмельницького футболу. Газета «СЛ+» від 23.02. 2006 року